Зразок позову щодо заборони в Україні сервісів Яндекс та Mail.ru, соцмереж ВКонтакте й Однокласники

ЗАВАНТАЖИТИ ЗРАЗОК ПОЗОВНОЇ ЗАЯВИ

“__” ____ 2017 року До Вищого адміністративного суду України

01029, місто Київ, вулиця Московська, 8, корпус 5

ПОЗИВАЧ:

 

_______________________ (П.І.Б.)

поштова адреса: _____________________________

номер засобу зв’язку: +38 (___) ___ __ __

адреса електронної пошти:

ВІДПОВІДАЧ:

 

Президент України Порошенко Петро Олексійович

поштова адреса:  01220, м. Київ, вул. Банкова, буд.11

номер засобу зв’язку: +38 (044) 255 73 33

адреса електронної пошти: presidentpressoffice@apu.gov.ua

  Сплачено судовий збір в сумі: ___ грн. __ коп.

ПОЗОВНА ЗАЯВА

про визнання незаконним та скасування

Указу Президента України №133/2017 від 15.05.2017 року

“Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2017 року “Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)”

15 травня 2017 року Президентом України (далі — Відповідач) прийнято Указ №133/2017 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2017 року “Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)” (далі — Указ №133/2017, Оскаржений указ).

Оскарженим указом (п.1) введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України (далі – РНБО) від 28 квітня 2017 року “Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)” (далі — Рішення РНБО, Рішення про санкції).

В свою чергу, відповідно до п.2 Рішення про санкції було застосовано персональні спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) до 468 юридичних осіб згідно з Додатком 2.

Так, Рішенням РНБО строком на три роки до ТОВ “Вконтакте” (Російська Федерація, м. Санкт-Петербург) ТОВ “В Контакті” (Україна, м. Київ), ТОВ «Мейл.РУ Україна» (Україна, м. Київ), ТОВ “Яндекс” (Російська Федерація, м. Москва), ТОВ “Яндекс” (Україна, м. Київ) було застосовано санкції, серед яких

– блокування активів;

-обмеження торговельних операцій;

-обмеження або припинення надання телекомунікаційних послуг і використання телекомунікаційних мереж загального користування;

-заборона передання технологій, прав на об’єкти права інтелектуальної власності;

-заборона Інтернет-провайдерам надання послуг з доступу користувачам мережі Інтернет до ресурсів сервісів «Mail.ru» (www.mail.ru) та соціально-орієнтованих ресурсів «Вконтакте» (www.vk.com) та «Одноклассники» (www.ok.ru);

Позивач є користувачем соціальних мереж “Вконтакті” та “Однокласники”, має зареєстровані сторінки на них (адреси сторінок в мережі Інтернет: _____________________), що підтверджується роздруківками сторінок Позивача у вказаних вище соціальних мережах. Соціальні мережі використовуються Позивачем для особистого спілкування з друзями, знайомими, рідними, а також для отримання, сприймання новин, вираження своїх думок, поглядів, отримання, поширення інформації та ідей тощо.

Також, Позивач є користувачем сервісів “Mail.ru”, зокрема, має зареєстровану електронну пошту: ____@mail.ru . Зазначена електронна пошта використовується Позивачем як в особистих, так і в робочих цілях для отримання та відправлення електронної кореспонденції.

Внаслідок прийняття Відповідачем і набрання законної сили Оскарженим указом Позивач втратив можливість користування соціальними мережами “Вконтакті”, “Одноклассники”, сервісами електронної пошти “Mail.ru”, про що був повідомлений адміністраторами цих сервісів (роздруківки відповідних повідомлень додаються до цієї позовної заяви).

Враховуючи те, що Позивач є користувачем соціальних мереж та електронних сервісів, доступ до яких заборонено на підставі Рішення РНБО, Позивач є суб’єктом правовідносин, у яких Оскаржений Указ і Рішення РНБО застосовуються. Більш того, і Указ Відповідача, і Рішення РНБО та Рішення РНБО, порушують права Позивача (обґрунтування порушень приводиться нижче), а тому Позивач має право на оскарження Указу Президента України №133/2017 від 15.05.2017 року.

  1. Обґрунтування незаконності Указу №133/2017 від 15.05.2017 року і Рішення РНБО від 28.04.2017 року.

Позивач вважає, що Указ Президента України №133/2017 від 15.05.2017 року підлягає визнанню незаконним та скасуванню у судовому порядку на підставі зазначеного нижче.

1.1. Зі змісту Рішення РНБО вбачається, що воно прийняте на підставі ст.5 Закону України “Про санкції” №1644-VII від 14.08.2014 року (далі — Закон про санкції).

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону про санкції, з метою захисту національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидії терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави можуть застосовуватися спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (далі — санкції).

Перелік підстав для застосування санкцій передбачено ст.3 Закону про санкції, відповідно до якої підставами для застосування санкцій є:

дії іноземної держави, іноземної юридичної чи фізичної особи, інших суб’єктів, які створюють реальні та/або потенційні загрози національним інтересам, національній безпеці, суверенітету і територіальній цілісності України, сприяють терористичній діяльності та/або порушують права і свободи людини і громадянина, інтереси суспільства та держави, призводять до окупації території, експропріації чи обмеження права власності, завдання майнових втрат, створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод;

- резолюції Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй;

 – рішення та регламенти Ради Європейського Союзу; факти порушень Загальної декларації прав людини, Статуту Організації Об’єднаних Націй;

- є вчинення іноземною державою, іноземною юридичною особою, юридичною особою, яка знаходиться під контролем іноземної юридичної особи чи фізичної особи – нерезидента, іноземцем, особою без громадянства, а також суб’єктами, які здійснюють терористичну діяльність, дій, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, стосовно іншої іноземної держави, громадян чи юридичних осіб останньої.

Аналіз вказаної вище правової норми дає підстави для висновку, що санкції до юридичних та/або фізичних осіб можуть бути застосовані у разі:

            – вчинення такими особами дій, вказаних вище;

            – наявності резолюції Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН, рішень, регламентів Ради Європейського Союзу,

            – наявності фактів порушень такими особами Загальної декларації прав людини, Статуту Організації Об’єднаних Націй.

Як зазначалося вище, Рішенням РНБО застосовано санкції до конкретно визначених у додатках до Рішення юридичних та фізичних осіб.

Проте, ні в Рішенні РНБО та додатках до нього, ні в Оскарженому указі  не вказані будь-які підстави для застосування санкції до осіб, перелічених в додатках до Рішеннях РНБО.

Водночас, відповідно до ч.2 ст.1 Закону про санкції, застосування санкцій ґрунтується на принципах законності, прозорості, об’єктивності, відповідності меті та ефективності.

Позивач вважає, що застосування санкцій без зазначення підстав для їх застосування, визначених Законом, є порушенням принципу прозорості та об‘єктивності, оскільки будь-яка особа, щодо якої застосовані санкції Рішенням РНБО, не має інформації про те, які її дії, факти про неї, або рішення відносно неї стали підставами для застосування санкцій, що позбавляє її права та можливості захищатися (спростовувати інформацію, оскаржувати рішення відносно неї тощо).

1.2. Крім того, аналіз ч.1 ст.1 Закону про санкції дає можливість стверджувати, що метою застосування санкцій є  захист національних інтересів, національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України, протидія терористичній діяльності, а також запобігання порушенню, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів громадян України, суспільства та держави.

Таким чином, законодавцем передбачені різні мети, для досягнення яких санкції застосовуються.

Водночас, Рішення РНБО, додатки до нього, так само, як і Оскаржений указ, не містять відомостей про мету (мети), для досягнення якої (яких) санкції застосовані, що, на думку Позивача, є порушенням принципу відповідності санкції меті, гарантованого ч.2 ст.1 Закону про санкції.

1.3. Позивач звертає увагу Суду на те, що перелік санкцій зазначається в ст.4 Закону про санкції, і вказана правова норма не передбачає такої санкції як заборона Інтернет-провайдерам надання послуг з доступу користувачам мережі Інтернет або до окремих ресурсів та сервісів в мережі Інтернет.

Таким чином, РНБО було застосовано санкцію, не передбачену Законом про санкції. Слід зазначити, що перелік санкції, передбачений ст.4 Закону про санкції, не є вичерпним, що підтверджується п.25 ч.1 ст.4 Закону про санкції, відповідно до якого можуть застосовуватися  інші санкції, що відповідають принципам їх застосування, встановленим цим Законом. Але, враховуючи те, що Оскаржений указ та Рішення РНБО не містять в собі відомостей про підстави та мету застосування санкції, не можна стверджувати, що застосована санкція, (прямо не передбачена Законом), відповідає принципам законності, прозорості, об’єктивності, відповідності меті та ефективності.

1.4. Також слід зазначити, що хоча положеннями Закону про санкції (ч.3 ст.5) передбачено, що рішення про застосування, скасування та внесення змін до санкцій приймається РНБО, втім положення профільного (спеціального) Закону України “Про Раду національної безпеки і оборони України” №183/98-ВР від 05.03.1998 року (далі — Законом про РНБО) не передбачають право РНБО приймати рішення про застосування санкції.

Відповідно до ст.107 Конституції України, компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом.

Позивач зауважує, що згідно з преамбулою до Закону про РНБО, саме цим законом встановлено  правові засади організації та діяльності РНБО, її  компетенцію і функції.

Таким чином, РНБО, приймаючи Рішення, введене в дію Оскарженим указом Президента України, вийшла за коло повноважень, визначених Законом про РНБО.

Як зазначено в ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України №2747-IV від 06.07.2005 року (далі — КАС України), у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено);  пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

Враховуючи те, що Законом про РНБО, не передбачено право РНБО приймати рішення про застосування санкції, Позивач вважає, що Рішення РНБО прийнято поза межами повноважень останньої.

З урахуванням того, що Рішення РНБО не містить інформації про підстави та мету застосування санкції, Рішення РНБО не можна вважати прийнятим обґрунтовано, безсторонньо та пропорційно.

1.5. Позивач звертає увагу на структуру Додатку 2 до Рішення РНБО.

Так, додаток 2 до Рішення РНБО складено у формі таблиці, яка складається з чотирьох стовбців: номер, реквізити особи, до якої застосовуються санкції, суть застосованих санкції та строк застосування.

Санкція у вигляді заборони Інтернет-провайдерам надання послуг з доступу користувачам мережі Інтернет до ресурсів сервісів «Mail.ru» (www.mail.ru) та соціально-орієнтованих ресурсів «Вконтакте» (www.vk.com) та «Одноклассники» (www.ok.ru) відповідно до Рішення РНБО застосована всього до декількох юридичних осіб, вказаних вище в цій позовній заяві. Водночас, як вбачається із опису санкції, наведеного у стовбці 3, вона полягає в забороні Інтернет-провайдерам надання послуг з доступу користувачам мережі Інтернет до ресурсів сервісів.

Таким чином, ця санкція застосована до декількох субєктів, хоча виходячи з наведеного вище  опису санкції, вона поширюється на необмежене коло Інтернет-провайдерів на території України.

Тобто, РНБО застосована не передбачена Законом санкція не лише до конкретних осіб, зазначених в Додатку 2 до Рішення РНБО, алей до всіх Інтернет-провайдерів в Україні, тобто і до осіб, не зазначених в Рішення РНБО та додатках до нього.

У зв’язку з викладеним вище Позивач вважає, що Указ Президента України №133/2017 від 15.05.2017 року, яким вводиться в дію Рішення РНБО від 28 квітня 2017 року “Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)”, підлягає визнанню незаконним та скасуванню.

  1. Обґрунтування порушення Указом Президента України №133/2017 від 15.05.2017 року прав людини.

2.1. Відповідно до ст.34 Конституції України, кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Як зазначалося вище, Позивач, як і багато інших осіб, використовує соціальні мережі “Вконтакті”, “Одноклассники” для спілкування, вираження своїх думок, поглядів, переконань, отримання і поширення інформації.

Аналіз ст.34 Основного закону дає підстави для висновку, що здійснення цих прав може бути обмежене лише законом в інтересах національної безпеки, громадського порядку, з метою запобігання злочинам тощо.

По-перше, вище вже зазначалося, що Рішення РНБО та Оскаржений указ не містять відомостей про мету, з якою санкції застосовані.

По-друге, Рішення РНБО та Акти Президента України не мають сили закону, а є підзаконними нормативно-правовими актами.

Таким чином, РНБО не мала права приймати рішення про застосування санкції у вигляді заборони надання послуг доступу до окремих сайтів та мереж, тобто, фактично про їх заборону, а Відповідач не мав права вводити в дію таке рішення.

2.2. Крім того, ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ETS N 005 від 04.11.1950 року (далі — Конвенція), передбачає право кожного на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки тощо.

Таким чином, формальності, умови, обмеження або санкції, які при їх впровадженні та реалізації обмежують право людини на свободу вираження поглядів, повинні бути передбачені саме законом. Вище вказувалося, що Закон про санкції не уповноважує РНБО приймати рішення про заборону надання послуг з доступу до окремих сайтів, а Рішення РНБОЮ, як і Укази Президента України, в свою чергу не є законами.

2.3. Позивач звертає увагу на положення ст. 19 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 року, відповідно до якої кожна людини має право на свободу поглядів і вільне їх вираження. Це право включає свободу шукати, отримувати та поширювати інформацію і ідеї будь-якими засобами незалежно від державних кордонів. Аналогічні положення містяться в ст.19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16.12.1966 року.

Забороняючи всім інтернет-провайдерам надавати послуги з доступу до соціальних мереж “Вконтакті” та “Одноклассники”, РНБО своїм рішенням обмежило Позивачу та всім іншим користувачам вказаним вище мереж право на пошук, отримання та поширення інформації і ідей будь-якими засобами, в тому числі за допомогою названих вище соціальних мереж.

На думку Позивача, якщо РНБО, Відповідач та будь-які інші суб’єкти владних повноважень мають підстави вважати, стверджувати, що деякі користувачі соціальних мереж вчиняють дії проти національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку тощо, то такі суб’єкти не обмежені в можливості у встановленому законодавством порядку припиняти, попереджати таку протиправну діяльність окремих осіб або їх груп, не порушуючи при цьому права інших користувачів соціальних мереж на вираження своїх думок, поглядів, пошуку та поширення інформації та ідей.

2.4. Окремо слід звернути уваги на положення пунктів 2.2.4 і 2.2.5 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №CM/Rec (2016) 5 від 13.04.2016 року, відповідно до яких Інтернет-користувачі або інші зацікавлені сторони можуть звертатися до суду стосовно будь-яких заходів, прийнятих з метою обмежити їх доступ до Інтернету або їх здатність отримувати і поширювати контент або інформацію. Держава своєчасно і належним чином надає громадськості інформацію про обмеження, які мають відношення до свободи отримувати і поширювати інформацію, наприклад, із зазначенням веб-сайтів, які були заблоковані або з якого була видалена інформація, в тому числі детальну інформацію про правову основу, необхідності та обґрунтування таких обмежень, суд виносить наказ, що дозволяє їм і право на оскарження.

Як вже зазначалося, в Оскарженому указі, Рішенні РНБО та додатках до нього не вказані підстави, необхідність та застосування санкцій.

  1. Практика Європейського суду з прав людини з питання обмеження права особи на свободу вираження поглядів.

Відповідно до ч.2 ст.8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ).

Позивач вважає за необхідне звернути увагу суду на наступні тези та принципи, викладені з цього питання в рішеннях ЄСПЛ.

3.1. Свобода вираження поглядів, захищена статтею 10 § 1 Конвенції, становить необхідну основу демократичного суспільства (справа Хендісайд проти Сполученого Королівства, Постанова від 7 грудня 1976 г.). Обмеження цієї свободи повинні тлумачитися вузько. Втручання з боку Держав в здійснення цієї свободи можливе за умови, що воно є “необхідним у демократичному суспільстві”, тобто, згідно з прецедентною практикою Європейського Суду, воно повинно відповідати “нагальній суспільній потребі”, бути пропорційним законній меті за змістом другого параграфа статті 10, і бути обґрунтовано судовими рішеннями, що містять відповідну і достатню мотивацію.

3.2. Будь-який захід, що обмежує доступ громадськості до інформації, яку вона має право отримати, повинна бути обґрунтована особливо переконливими причинами (справа Тімпул Інфо-Магазин і Ангхел проти Молдови, скарга N 42864/05 , Постанова від 27 листопада 2007 року).

3.3. Оскільки стаття 10 Конвенції прямо покладає на державу зобов’язання не обмежувати свободу отримання і передачі інформації, Європейський Суд не був готовий визнати, що це положення гарантує загальне право на доступ до інформації, включаючи адміністративні дані та документи. Він ухвалив, що свобода на отримання інформації забороняє Уряду обмежувати одержання особою інформації, яку інші особи бажають або захочуть передати цій особі. (скарга N 32555/96, § 172, ЄСПЛ 2005-X). Першочерговим обов’язком Уряду, таким чином, є невтручання в передачу інформації між приватними особами, як юридичними, так і фізичними.

3.4. У той час як політичні і соціальні новини можуть бути найбільш важливою інформацією, захищеною статтею 10 Конвенції, свобода отримання інформації поширюється не тільки на повідомлення про суспільно значимі події, але також охоплює культурне самовираження і також розваги (справа Хуршид Мустафа і Тарзібахі проти Швеції від 16.12.2008 року).

3.5. У контексті свободи преси Європейський Суд багато разів підкреслював, що не тільки преса несе задачу передачі інформації та ідей, що представляють інтерес для суспільства, а й суспільство також має право отримувати їх. Отже, особливо серйозні причини повинні приводитися для обґрунтування будь-яких заходів, що обмежують доступ громадськості до такої інформації (справа Таймс Ньюспейперс Лтд. Проти Сполученого Королівства від 10.03.2009 року).

3.6. Гостра критика державної політики сама по собі не є підбурюванням. Уряд може стверджувати, що висловлювання містять приховану або обіцяну підтримку насильства. Суд не виключає такої можливості, при цьому вимагає доказів наявності подвійного значення: «… ці твердження самі по собі не обов’язково повинні розглядатися як пропаганда терористичної діяльності (ЄСПЛ, справа« Хогефельд проти ФРН »(Hogefeld v. Germany), заява № 35402/97 , 20 січня 2000 року).

3.7. Як зазначено в статті 19 Загальної декларації прав людини та в статті 10 Європейської конвенції про права людини, свобода вираження в певних випадках може бути обмежена. Ці виключення повинні інтерпретуватися на основі чітких критеріїв, а необхідність обмежень повинна бути переконливо обґрунтована державами (ЄСПЛ, справа Нільсена і Джонсона проти Норвегії GC, № 23118/93, § 43, ЄСПЛ 1999 VIII, і справа Фуентес Бобо проти Іспанії, № 39293 / 98, § 43, 29 лютого 2000 року).

3.8. У п.51 Рішення ЄСПЛ у справі Редакції газети «Правое дело» і Штекеля проти України від 05.05.2011 року (Заява №33014 / 05) ЄСПЛ зазначив, що відповідно до статті 10 Конвенції будь-яке втручання влади в користування правом на свободу вираження повинно бути законним: перше речення другого параграфа по суті передбачає, що будь-яке втручання в користування правом на свободу вираження повинно бути «передбачено законом». Для того щоб відповідати цій вимозі, втручання повинно не просто мати підставу в національним законодавстві.

  1. Щодо підсудності спору Вищому адміністративному суду України та порядку розгляду справи.

Згідно з ч.2 ст.1 КАС України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб,  шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

В п.1 ч.1 ст.17 КАС України зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до ч.4 ст.18 КАС України, Вищому адміністративному суду України (далі — ВАСУ) як суду першої інстанції підсудні справи щодо  оскарження актів, дій чи бездіяльності  Президента України.

Частиною2 ст. 1711 КАС України передбачено, що акти, дії чи бездіяльність Президента України оскаржуються до Вищого адміністративного суду України.

Згідно з ч.1 ст.1711 КАС України, правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) указів і розпоряджень Президента України.

Відповідно до п.1 ч.4 ст.1711 КАС України, Вищий адміністративний суд України за наслідками розгляду справи може  визнати акт  Президента України незаконним повністю або в окремій його частині.

Згідно з п.10.2 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України “Про судове рішення в адміністративній справі” №7 від 20.05.2013 року, за правилами пункту 1 частини п’ятої статті 171-1 КАС України Вищий адміністративний суд України за наслідками розгляду справи може визнати акт Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України незаконними повністю або в окремій його частині. Отже, визнати неконституційними такі акти суд не може. Водночас з огляду на положення пункту 1 частини другої статті 162 КАС України у разі визнання акта незаконним суд повинен скасувати його, якщо він є актом індивідуальної дії, або визнати нечинним, якщо він є нормативно-правовим актом, про що зазначити у резолютивній частині постанови.

Відповідно до ст. 99 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Про прийняття Відповідачем Указу №133/207 від 15.05.2017 року Позивачу стало відомо 16.05.2017 року. Таким чином, строк для звернення до суду з цим позовом, встановлений ст.99 КАС України, Позивачем не пропущено.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст.ст.6,19,34,107 Конституції України, ст.ст.1,3 Закону України “Про санкції”, ст.ст.3,4 Закону України “Про Раду національної безпеки і оборони України”, ст.ст.2,6,17,18,53,94,99,105-107,1711 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПРОШУ:

  1. Визнати незаконним та скасувати Указ Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2017 року “Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)” №133/2017 від 15.05.2017 року.
  2. Стягнути на користь Позивача судовий збір в сумі ______ гривень, за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень — Президента України.

           

Додатки:

  1. Документ, що підтверджує сплату Позивачем судового збору.
  2. Текст Указу Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2017 року “Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)” №133/207 від 15.05.2017 року, роздрукований з сайту РНБО.
  3. Роздруківки зі сторінок (акаунтів) Позивача в соціальних мережах “Вконтакті”, “Одноклассники”, інтернет-ресурсу “Mail.ru”.
  4. Роздруківки повідомлень адміністраторів соціальних мереж “Вконтакті”, “Одноклассники”, технічної підтримки інтернет-ресурсу “Mail.ru” про блокування роботи сайтів та ресурсів на підставі Указу Відповідача про введення в дію Рішення РНБО.   
  5. Копії цієї позовної заяви і доданих до неї документів відповідно до кількості осіб, що беруть участь у справі.