Аналіз «антицерковних» змін до законодавства щодо релігійних організацій

На пленарному засіданні Верховної Ради України 18 травня планується розглянути законопроекти, які стосуються прав віруючих осіб  та діяльності релігійних організацій:

  1. № 4128 від 23.02.2016 р. — Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (щодо зміни релігійними громадами підлеглості).
  2. № 4511 від 22.04.2016 р. — Проект Закону «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором».

Пропонуємо проаналізувати вказані законопроекти.

  1. Законопроектом № 4128 запропоновані зміни до ст.8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (Табл.1).

Таблиця 1

Діюча норма Закону Запропоновані зміни
Стаття 8. Релігійна громада

Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.

Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим.

1) Частину першу доповнити новим реченням такого змісту: 

«Належність особи до релігійної громади визначає її самоідентифікація із цією релігійною громадою, підтвердженням чого є участь у релігійному житті конкретної громади»;

———————————————————

2) Частину другу після слів «вільну зміну цієї підлеглості» доповнити словами:

«шляхом реєстрації нової редакції  статуту (положення) або змін та доповнень до нього, прийнятих за згоди на таку зміну простої більшості осіб, присутніх на зборах громадян, які належать до релігійної громади».

Частина третя не змінюється.

Як зазначається у п.2 пояснювальної записки, законопроект розроблено з метою забезпечення представників релігійних громад правом на свідомий вибір та вільну і безперешкодну зміну підпорядкованості релігійним центрам для задоволення своїх релігійних потреб і гідного виразу релігійних почуттів.

Втім, на думку «Публічного аудиту», запропоновані  зміни є порушенням не тільки Конституції України, а й основних принципів свободи віросповідання. Адже згідно з Основним Законом: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» (ст.11).  Конституцією передбачено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, а жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова (ст.15).

Кожен громадянин має конституційне право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Відповідно, запропоновані зміни до ч.1 ст.8 Закону, а саме: «Належність особи до релігійної громади визначає її самоідентифікація із цією релігійною громадою, підтвердженням чого є участь у релігійному житті конкретної громади» — є порушенням Конституції, тому що особи, які сповідують певну з релігій, не повинні нікому і нічого «підтверджувати», тим більш повідомляти про це будь-яких осіб або державні чи інші органи. Суверенним є право особи відносити себе до однієї чи іншої релігійної громади, а також, за бажанням виключно самої особи, змінювати одну релігійну громаду на іншу. Саме поняття «підтвердженням чого є участь у релігійному житті конкретної громади» є не тільки порушенням прав віруючої людини, при наявній політичній ситуації таке формулювання може стати підставою для переслідування конкретної особи (наприклад, з боку так званих активістів або представників інших більш «патріотичних» конфесій).

Здійснення вказаних прав може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.(ч.1-2 ст.35). Це означає, що держава може втручатися у релігійну діяльність тільки в суворо обмежених випадках, перелічених вище. І цей перелік є виключним.

Окрім того, згідно ч.3 ст.35 Конституції: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова». Вказані зміни будуть не тільки порушенням Конституції України, але і порушенням засад, які діють в демократичному суспільстві. В Європейському Союзі, наприклад, такі засади підпадають під захист ст.9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рішення Європейського суду з прав людини у справі Бессарабська митрополія та інші проти Молдови (№ 45701/99 від 13.12.2001 р.)).

Зміни, запропоновані для внесення до ч.2 ст.8 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», також є неприйнятними. По перше, вони протирічать вимогам ч.2 ст.12 Закону, в якій вказано: «Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з’їздах, конференціях (і цей вибір повинна робити сама громада прим.  автора)», а не на «…прийнятих за згоди на таку зміну простої більшості осіб, присутніх на зборах громадян, які належать до релігійної громади». По друге, більшість релігійних громад не ведуть списки осіб, які надають перевагу саме їх громаді, або ідентифікують себе такими. Є дуже велика небезпека того, що «проста більшість громадян» може бути створена за рахунок осіб, які до даної релігійної громади не мають ніякого відношення. Названа «проста більшість» зможе змінити не тільки статут такої громади, не враховуючи її інтереси, але й знищити саму релігійну громаду чи змінити власника її майна. Крім того, може виникнути ситуація, коли будуть прийняті діаметрально протилежні рішення, що призведе до неминучих конфліктів.

Вказані вище небезпеки не могли не розуміти розробники законопроекту. Тому вказані зміни, з урахуванням складної політичної і економічної ситуації в країні, створюють підґрунтя для релігійного рейдерства, про що неодноразово попереджали як юристи, так і релігійні діячі.

  1. Особливо реальною загроза від вказаних вище змін до ч.2 ст.8 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» стане, якщо буде прийнятий «Проект Закону про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором»  № 4511 від 22.04.2016 р.

Згідно законопроекту, завданнями закону є:

  • встановлення особливого статусу для релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі-агресорі, яка визнана у такій якості Верховною Радою України;
  • своєчасне виявлення можливих проявів зовнішнього впливу і втручання з боку держави-агресора, яка визнана в такій якості Верховною Радою України, через релігійний фактор в державно-конфесійну, міжконфесійну сферу відносин в Україні та на перебіг суспільно-політичних процесів у державі;
  • запобігання проявам дестабілізації релігійного середовища та розпалюванню міжрелігійної ворожнечі в Україні;
  • захист національних інтересів, територіальної цілісності та державного суверенітету України (Стаття 1).

Законопроектом запропоновано:

Перше: особливий статус

Пропонується встановлення особливого статусу релігійним організаціям, «…які проводять свою діяльність в Україні і одночасно мають підлеглість у канонічних та організаційних питаннях релігійним центрам, розташованим у державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором» (ч.1 ст.2).

Під державою-агресором у цьому законі слід розуміти державу, яка офіційно набула цього статусу через визнання у такий спосіб Верховною Радою України (ч.3 ст.2 Закону).

Нагадаємо, згідно з Конституцією України, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова (ч.1-3 ст.35 Конституції України).

На нашу думку, пропозиція встановлення «особливого статусу» з боку державних органів влади для одних релігійних організацій, на відміну від інших, може розцінюватись як втручання держави у діяльність церкви. Більше того, це може стати підставою для різного роду переслідувань за релігійні вподобання та визнання себе членом такої релігійної громади. Крім того, зазначена пропозиція порушує принцип рівності, визначений у ч.5 ст.5 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»: усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом і не допускається встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших.

Варто згадати, що на засіданні Архієрейського Собору Руської Православної Церкви, який проходив 25-27 жовтня 1990 року у Свято-Даниловому монастирі,  було винесено постанову, згідно якої Українській Православній Церкві було надано незалежність та самостійність в її управлінні, а найменування «Українській Екзархат» — скасовано.  Предстоятель Української Православної Церкви обирається Українським єпископатом, а Синод Української Православної Церкви обирає та поставляє правлячих та вікарних архіреїв, затверджує та закриває єпархії в межах України.

28 жовтня 1990 року у Київському соборі Святої Софії митрополиту Філарету (Денисенко) була вручена «Благословенная Грамота Московского Патриарха Алексия II о даровании Украинской Церкви независимости и самостоятельности в её управлении».

Згідно «Статуту про управління Української Православної Церкви» — УПЦ є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої. Найвищими органами церковної влади та управління Української Православної Церкви є Собор Української Православної Церкви, Собор єпископів Української Православної Церкви та Священний Синод Української Православної Церкви на чолі з Митрополитом Київським і всієї України.

Отже, Українська Православна Церква є самостійною і незалежною релігійною організацією. Установи Української Православної Церкви: Київська Митрополія Української Православної Церкви, синодальні установи, управління єпархій, парафії, монастирі, духовні навчальні заклади, місії, братства і сестринства — мають цивільну правоздатність і є юридичними особами з моменту реєстрації їхніх статутів в органах державної влади. Усі вони зареєстровані на території України і згідно з українським законодавством.

Друге: особлива процедура реєстрації

Планується введення особливої процедури реєстрації статутів релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором: «Реєстрацію/перереєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, які визначені статтею другою цього закону, здійснюють у визначений чинним законодавством спосіб, після проведення відповідної експертної оцінки реєстраційних документів незалежними спеціалістами та за умови надання ними державному органу, який здійснює цю реєстрацію, позитивного експертного висновку» (ст.4 Закону).

Виникає логічне питання: які фахівці та організації будуть надавати такі експертні висновки і на підставі яких критеріїв? Це дуже важливо, бо ж ця оцінка може стати причиною відмови в реєстрації релігійної організації, що також є втручанням держави в діяльність релігійних організацій і порушенням конституційного принципу. Не зрозумілим також є статус «незалежних спеціалістів»: при певному підборі таких «спеціалістів» може виникнути  ще одна штучна перепона, яка буде забезпечувати реєстрацію тільки «правильних» релігійних організації.

Третє: договори з державою

Ініціюється підписання договорів (угод) між державою та керівництвом вказаних релігійних організацій щодо особливого статусу цих організацій. Зазначені релігійні організації, які на час набуття чинності закону проводять свою діяльність в Україні та статути (положення) яких зареєстровано відповідно до чинного законодавства, в тримісячний термін мають подати необхідні документи до центрального органу виконавчої влади для укладання такого договору (угоди).

Вищезазначені релігійні організації, які реєструють свої статути (положення) після набуття чинності закону, укладатимуть з державою відповідні договори (угоди) під час реєстрації свого статуту (положення).

Договір (угода), яку укладають релігійні організації, що проводять свою діяльність в Україні і одночасно мають підлеглість у канонічних та організаційних питаннях релігійним центрам у державі-агресорі, містить: зобов’язання релігійної організації поважати суверенітет, територіальну цілісність та закони України, а також поважати інші релігійні організації, які проводять свою діяльність на території Україні; зобов’язання держави – гарантувати права та безперешкодну діяльність релігійним організаціям в межах чинного законодавства.

Запропоновані зміни також не узгоджуються з ч.5 ст.5 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації», який забороняє встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації по відношенню до інших.

Зі змісту означеного припису випливає, що укладати договори із державою необхідно як для новоутворених релігійних організацій, так і для тих, що діють на час набуття чинності цього законопроекту. Перелік релігійних організацій, що підпадають під дію цього законопроекту, визначений ч.2 ст.7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»: релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. На сьогодні всі ці релігійні організації діють як окремі юридичні особи, тому кожна релігійна громада, монастир, єпархіальне управління, релігійний центр та ін., що підпадають під дію проекту Закону, отримують особливий статус та повинні укласти договір із відповідним органом державної влади. Цілком логічним буде спрогнозувати, що при такій кількості релігійних громад (які, як уже вказано, мають статус юридичної особи) при необхідності отримання експертних висновків та 3-х місячного терміну реєстрації — вказані вимоги можуть призвести до правового колапсу.

Четверте: погодження керівництва з владою

Призначення центрального та регіонального керівництва релігійних організацій, які визначені статтею другою цього закону, відбуватиметься після погодження відповідних кандидатур від релігійної організації з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії (ст.5 Закону).

Запропонована норма теж є порушенням принципу невтручання та відокремленості держави від церкви. Крім того, вона також суперечить праву на свободу світогляду та віросповідання, закріпленому у ст.35 Конституції України.

П’яте: погодження запрошення іноземних релігійних діячів

Релігійні організації, які визначені статтею другою цього закону, в обов’язковому порядку будуть погоджувати з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення), запрошення іноземних релігійних діячів для  здійснення ними проповідницької та іншої канонічної діяльності (ст.6 Закону).

Запропонована вимога цієї статті  дублює вимоги ч.4 ст.24 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», яка передбачає обов’язок погодження релігійної діяльності іноземців для усіх релігійних організацій України, на запрошення яких прибувають такі релігійні діячі.

Шосте: «співпраці з представниками мілітарно-терористичних угрупувань»

У разі систематичного порушення чинного законодавства України, встановлення факту співпраці з представниками мілітарно-терористичних угрупувань, а також невиконання правових норм, передбачених статтями цього закону, з боку представників релігійних організацій (які проводять свою діяльність в Україні і одночасно мають підлеглість у канонічних та організаційних питаннях релігійним центрам в державі-агресорі), державний орган, що уповноважений здійснювати реєстрацію статуту (положення) цих релігійних організацій, буде ініціювати припинення діяльності релігійної організації на території України (ст.7 Закону).

Зовсім незрозумілим є запропоноване поняття «співпраця з представниками мілітарно-терористичних угрупувань». Під таку «співпрацю» можна що завгодно підігнати. Наприклад, відомо, що у багатьох релігіях і релігійних громадах є поняття «тайна сповіді». Виходить, сповідь священнику, наприклад, члена якоїсь терористичної організації, теж є «співпрацею»? Якщо це конкретні дії, які загрожують безпеці держави або життю і здоров’ю конкретних осіб, то відповідальність за них передбачено кримінальним кодексом, а все інше буде порушенням права на віросповідання.

Зовсім не конкретизованою, на наш погляд, є і вимога «У разі систематичного порушення чинного законодавства України…». Яка це систематичність? Якого законодавства? А в запропонованому законопроекті це також є підставою для припинення діяльності релігійної організації. Наприклад, систематичне порушення правил дорожнього руху з боку декількох парафіян релігійної організації, або її керівника, також будуть підставою для припинення її діяльності?

ВИСНОВКИ

Запропоновані зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» є порушенням Конституції. Ооби, які сповідують певну з релігій, не повинні нікому і нічого «підтверджувати», тим більш повідомляти про це будь-яких осіб, або державні чи інші органи. Суверенним є право особи відносити себе до однієї чи іншої релігійної громади, а також, за бажанням виключно самої особи, змінювати одну громаду на іншу. Запропоновані зміни також протирічать вимогам ч.2 ст.12 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації».

Окрім того, вказані зміни, враховуючи складну політичну і економічну ситуацію в країні, створюють підґрунтя для релігійного рейдерства. Більшість релігійних громад не ведуть списки осіб, які надають перевагу саме їх громаді, або ідентифікують себе такими. А тому запропоновані норми щодо можливості зміни статуту (положення) релігійної організації або змін та доповнень до нього «простою більшості осіб присутніх на зборах громадян, які належать до релігійної громади» — несуть велику небезпеку. «Проста більшість громадян» може бути створена за рахунок осіб, які до даної релігійної громади не мають ніякого відношення. Названа «більшість» зможе змінити не тільки статут такої громади, не враховуючи її інтереси, але й знищити саму релігійну громаду чи змінити власника її майна. «Публічний аудит» не рекомендує вносити такі небезпечні доповнення до ст.8 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації».

«Проект Закону про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором» № 4511 від 22.04.2016 р. теж повинен бути відхилений, оскільки порушує вимоги ст.35 Конституції України та вимоги ст.5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Прийняття законопроекту щодо встановлення «особливого статусу» з боку державних органів влади для одних релігійних організацій, на відміну від інших, може розцінюватися як втручання держави у діяльність церкви і стати підставою для різного роду переслідувань за релігійні вподобання та визнання себе членом такої релігійної громади.

ГО «Публічний аудит»