Аналіз роботи пенітенціарної системи України

Дотримання прав і свобод затриманих, арештованих та засуджених — один із ключових показників стану демократичності та правового розвитку держави. Зрозуміло, що ці проблеми стосуються не тільки України. Проте в країні, де триває війна, де за останні три роки різко погіршилася криміногенна ситуація, а в зв’язку з падінням економіки в рази скоротилося державне фінансування установ відбування покарань — ця проблема стає однією із ключових.

У 2016 році була ліквідована пенітенціарна служба України і створена Державна кримінально-виконавча служба України, яка як окремий Департамент увійшла до Міністерства юстиції України.

18 травня 2016 року Міністерством юстиції України були прийняті дві постанови: «Деякі питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади» і «Про ліквідацію територіальних органів управління Державної пенітенціарної служби та створення територіальних органів Міністерства юстиції».

На Державну кримінально-виконавчу службу України покладаються завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Департамент:

  • організовує, забезпечує та контролює примусове виконання рішень у випадках, передбачених законом;
  • організовує інформаційне забезпечення виконавчого провадження, зокрема електронного документообігу, забезпечує ведення Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень та здійснює контроль за внесенням державними виконавцями відомостей про вчинені виконавчі дії;
  • здійснює державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про виконавче провадження, правильністю, своєчасністю та повнотою вчинення виконавчих дій державними виконавцями;
  • надає державним виконавцям роз’яснення та рекомендації з питань примусового виконання рішень, забезпечує контроль за роботою структурних підрозділів територіальних органів Мін’юсту, що забезпечують здійснення повноважень у сфері примусового виконання рішень;
  • бере участь у міжнародному співробітництві у сфері примусового виконання рішень, налагоджує та підтримує зв’язки з міжнародними організаціями;
  • організовує й контролює роботу державних виконавців, вживає заходів щодо її поліпшення, здійснює керівництво та перевірку діяльності структурних підрозділів територіальних органів Мін’юсту, що забезпечують здійснення повноважень у сфері організації примусового виконання рішень;
  • реалізовує інші функції в межах повноважень Департаменту.

Законами, які визначають правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження, є:

– Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»;

– Кримінально-виконавчий кодекс України;

– ЗУ «Про попереднє ув’язнення»;

– ЗУ  «Про застосування амністії в Україні»;

– ЗУ «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»;

– ЗУ «Про чисельність кримінально-виконавчої служби в Україні»;

– ЗУ «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів»;

– ЗУ «Про пробацію»;

– ЗУ «Про державну службу»;

– ЗУ «Про прокуратуру»;

– ЗУ «Про оперативно-розшукову діяльність».

Крім того, Державна кримінально-виконавча служба України в своїй діяльності керується відповідними актами Президента України, Кабінету Міністрів України, чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також виданими відповідно до них нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюється на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина.

Нещодавно міністр юстиції України Павло Петренко заявив, що у вересні 2017 року Міністерством буде анонсовано пакет змін у структурі Державної кримінально-виконавчої служби. Наразі вона виглядає таким чином:

111

До персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового та начальницького складу (далі — особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі — працівники кримінально-виконавчої служби).

Відповідно до Закону України «Про чисельність кримінально-виконавчої служби в Україні» встановлено, що загальна чисельність персоналу, який забезпечує діяльність установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, визначається в розмірі 33 % від кількості осіб, які в них утримуються, персоналу кримінально-виконавчої інспекції — 5 % від кількості осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції.

Ні для кого не є секретом, що умови тримання затриманих, арештованих та ув’язнених в Україні, не відповідають не тільки європейським, але й елементарним побутовим, санітарним та правовим нормам. Про це свідчать непоодинокі скарги самих арештованих та ув’язнених, матеріали прокурорських та журналістських розслідувань, результати перевірок омбудсмена та міжнародних правових організацій.

Нагляд за діяльністю Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють уповноважені працівники Генеральної прокуратури України.

Проаналізуємо деякі статистичні дані, розміщені на офіційному сайті Генеральної прокуратури України.

Прокурорами при здійсненні нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних із обмеженням особистої свободи громадян, встановлено порушення:

Таблиця 1

1

Стосовно 71 працівника пенітенціарної служби України в 2014 році направлено до суду 63 кримінальних проваджень.

Таблиця 2

2

Стосовно 86 працівників пенітенціарної служби України в 2015 році направлено до суду з обвинувальним актом 82 кримінальних проваджень.

Таблиця 3

3

Стосовно 61 працівника пенітенціарної служби України в 2016 році було направлено до суду з обвинувальним актом 53 кримінальних проваджень.

Таблиця 4

4

За 6 місяців 2017 року (відповідно до статистичної звітності) стосовно 32  працівників Державної кримінально-виконавчої служби України направлено до суду з обвинувальним актом 30 кримінальних проваджень.

Зменшення кількості виявлених прокурорськими працівниками порушень свідчить не про покращення ситуації, а навпаки, про те, що робота прокурорів у цьому напрямі погіршилася. У свою чергу кількість працівників відповідних закладів, які щороку притягаються до кримінальної відповідальності, вказує на закономірність та системність порушень.

Дедалі погіршується й робота щодо виявлення злочинів, які скоїли арештовані засуджені та особи, у відношенні яких встановлено адміністративний нагляд.

Незважаючи на те, що кількість осіб, стосовно яких судами встановлено адміністративний нагляд за так званим «Законом Савченко», значно збільшилася, статистика за виявленими злочинами про порушення умов адміністративного нагляду з року в рік зменшується. Водночас кількість кримінальних проваджень за фактами втечі з під варти або місць позбавлення волі, спрямованих до суду з обвинувальними актами, іноді вдвічі менша від зареєстрованої.

Непоодинокими є факти, коли ув’язнені скоюють тяжкі злочини за потурання керівництва колонії. Показовим прикладом є факт вбивства та розчленування трупу працівниці колонії в Одесі. За відома керівництва колонії, засуджений до позбавлення волі за скоєння тяжких злочинів перебував не в спеціальному приміщенні, а проживав на території підсобного господарства, що дало можливість йому вчинити вказаний злочин. У подальшому (за інформацією Генеральної прокуратури), хоча злочин і трапився з вини керівництва спеціального закладу, вказані події стали причиною жорстокого побиття ув’язнених працівниками установи.

Таблиця 5

5

Таблиця 6

6

Таблиця 7

7

Таблиця 8

8

Проаналізуємо кількість клопотань працівників правоохоронних органів про обрання запобіжних заходів (за відомствами).

Таблиця 9

9

Таблиця 10

10

Таблиця 11

11

Таблиця 12

12

Як бачимо з наведених даних, найбільше клопотань слідчі та прокурори подають до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді про тримання під вартою. Кількість щорічних відмов судами в обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою свідчить про поверхневість підходу слідчих та прокурорів до такої виключної міри. Більш виважений підхід при обранні запобіжного заходу, з боку прокурорів та слідчих, зменшить кількість осіб, які повинні будуть утримуватися у слідчих ізоляторах, зменшивши навантаження та фінансування цих установ.

Інша проблема — умови утримання арештованих та засуджених у різноманітних спеціальних закладах. Основною причиною низького рівня соціально-побутових умов, медичного обслуговування при утриманні вказаної категорії осіб, безперечно, є недофінансування. Особливу занепокоєність викликає стан медичного обслуговування в місцях позбавлення волі. Жахливим є становище в боротьбі зі СНІДом та туберкульозом, які в умовах важких соціально-побутових умов та недостатнього медичного обслуговування в тюрмах, СІЗО та колоніях, поширюються занадто швидкими темпами.

За даними Міністерства юстиції, в Україні розташовано 148 тюрм, що розраховані на 230 тис. осіб, а утримуються в них близько 70 тис. осіб. Більше того, установи, де утримуються особи, засуджені до довічного ув’язнення, переповнені майже вдвічі. Цілком зрозумілим є бажання Міністерства юстиції ліквідувати деякі установи, за рахунок чого вдасться збільшити фінансування інших. Однак до цього треба підходити вкрай виважено, адже рівень злочинності протягом останніх трьох років невпинно зростає.

Враховуючи, що деякі з установ розташовані в престижних частинах міст, доцільно їх реалізовувати на відкритих торгах. За рахунок виручених коштів оптимально побудувати сучасні установи. При цьому найкращий варіант — діяти, як із СІЗО № 13 у м. Київ: висунити умови для покупців спочатку збудувати нову будівлю.

Незрозумілим є висловлювання міністра юстиції Павла Петренка щодо збитковості окремих підприємств територіальних установ, адже при Радянському Союзі управління виконання покарань були дуже забезпеченими організаціями; та й на сьогодні бюджет установ сягає 3 млрд грн. У цьому контексті нелогічно, на погляд «Публічного аудиту», ініціювати та вносити до Кримінально-виконавчого кодексу України зміни, які дозволяють засудженим працювати за їхньою згодою. Це призведе до розвитку так званої «злодійської культури».

Окрім колоній, ізоляторів та тюрм, система включає: 90 промислових підприємств, 11 великих аграрних господарств, 137 майстерень, 127 підсобних господарств, які випускають товари (від меду, свинини та яловичини до взуття, промислових верстатів й інструментів). Невже не можна забезпечити їх роботою, розмістивши на цих підприємствах так зване «держзамовлення»?

До того ж, навряд чи слід очікувати на позитивні результати від ідеї набирати працівниками кримінально-виконавчої служби цивільних осіб, позбавивши їх певних пільг та можливості отримання пільгової пенсії. Зведеться нанівець і проведення в установах оперативної роботи, яка дозволяє не тільки розкривати, а ще й запобігати скоєнню злочинів у самих установах.

Також слід зауважити, що, на нашу думку, діяльність омбудсмена стосовно контролю за умовами утримання арештованих та ув’язнених, дотриманням їх конституційних прав на сьогодні є неефективною й потребує суттєвого покращення. Наприклад, на офіційному сайті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини остання інформація — Спеціальна доповідь «стан забезпечення права на медичну допомогу в слідчих ізоляторах Державної пенітенціарної служби України» (ще пенітенціарна служба України) — датована ще 2013 роком; «Моніторинг місць несвободи в Україні: стан реалізації превентивного механізму» — 2012 рік. Те, що ці проблеми актуальні й потребують значно більшої уваги, перебуває поза всякими сумнівами.

ВИСНОВКИ

Серед основних проблем пенітенціарної системи України на сьогодні є:

  • низька ефективність проведених реформ;

  • відсутність загальнодержавної цільової програми, брак належного фінансування;

  • дефіцит програм реабілітації ув’язнених та подальшого соціального адаптування звільнених осіб;

  • відсутність дієвого прокурорського, відомчого та суспільного нагляду за місяцями позбавлення волі;

  • неефективне управління промисловими установами Державної кримінально-виконавчої системи;

  • низький рівень матеріального забезпечення, соціальних гарантій працівників Державної кримінально-виконавчої служби України;

  • низький рівень фахової підготовки працівників, відсутність чіткої програми з відбору, підготовки кадрів;

  • недостатні повноваження і, як наслідок, малоефективна діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо нагляду за місцями несвободи в Україні;

  • нестача належного медичного забезпечення та обслуговування.