Рівень забезпеченості життя як фактор, що визначає чисельність населення. Даєш у 2100 році 26 млн українців?

Особливості функціонування прожиткового мінімуму в Україні

Зазначене питання регулюється Законом України «Про прожитковий мінімум», який дає визначення цього поняття як вартісної величини, достатньої для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування (далі – набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі – набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі – набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Тобто, для розуміння того, яку суму необхідно закладати, до прикладу, в державний бюджет для виплат мінімальних заробітних плат, пенсій, соціальної допомоги, допомоги сім’ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також стипендій та інших соціальних виплат, виходячи з вимог Конституції України та законів України, законодавець визначив конкретний перелік продуктів харчування, товарів та послуг, які необхідні для функціонування людського організму. Вартісна величина цього набору і є прожитковим мінімумом.

Прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення; дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.

Принципи формування наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг:

1. Набір продуктів харчування та набір непродовольчих товарів визначаються в натуральних показниках, набір послуг — у нормативах споживання не рідше одного разу на п’ять років.
2. Набір продуктів харчування формується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, з використанням нормативів фізіологічної потреби організму людини в продуктах харчування, виходячи з їх хімічного складу та енергетичної цінності, з урахуванням рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Основними принципами формування набору продуктів харчування є: задоволення організму працюючої особи у відтворенні працездатності, збереження працездатності для безробітного, відновлення у необхідних випадках працездатності для особи, яка її втратила.

Набір непродовольчих товарів формується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного розвитку, з використанням нормативів забезпечення засобами гігієни, медикаментозними засобами, засобами захисту організму людини від впливу навколишнього середовища, а також засобами для влаштування побуту.

Основними принципами формування набору непродовольчих товарів є:

• забезпечення збереження здоров’я та підтримання життєдіяльності організму людини;
• урахування особливостей потреб осіб, які відносяться до різних соціальних і демографічних груп населення;
• урахування культурно-побутових потреб особистості.

До набору послуг включаються житлово-комунальні, транспортні, побутові послуги, послуги зв’язку, закладів культури, освіти, охорони здоров’я та інші.

Основними принципами формування набору послуг є:

• задоволення мінімальної потреби громадян у житлі, організації побуту, користуванні транспортом, закладами культури, у підтриманні зв’язку з навколишнім середовищем;
• задоволення потреби громадян у користуванні закладами освіти, охорони здоров’я; визначення житлово-комунальних послуг, виходячи із соціальної норми житла та нормативів споживання зазначених послуг.

Із викладеного вбачається, що Уповноважене міністерство повинне щонайменше кожні 5 років, враховуючи динаміку прогресу суспільства, постійного зростання як пропозиції, так і потреб, динаміки цін, втрати актуальності того чи іншого товару, послуги, предмета тощо, переглядати таке поняття, як прожитковий мінімум, та, відповідно, переглядати мінімальні соціальні стандарти і виплати за ними.

Для спостереження за динамікою рівня життя в Україні на основі статистичних даних про рівень споживчих цін центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, розраховує щомісяця фактичний розмір прожиткового мінімуму на одну особу, а також окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення.

Такі розрахунки повинні оприлюднюватися до 20 числа наступного місяця.

Зазначена норма на сьогодні виконується, та відповідні відомості дійсно оприлюднюються, але особливого поширення в засобах масової інформації не знаходять.

Тому наведемо офіційну дослівну цитату:

«Міністерство соціальної політики України відповідно до статті 5 Закону України „Про прожитковий мінімум” повідомляє, що фактичний розмір прожиткового мінімуму у цінах серпня 2015 року у розрахунку на місяць на одну особу становив 2 497 грн (з урахуванням суми податку на доходи фізичних осіб – 2 664 грн), для дітей віком до 6 років – 2 381 грн, для дітей віком від 6 до 18 років – 2 873 грн, для працездатних осіб – 2 610 грн (з урахуванням суми податку на доходи фізичних осіб – 2 897 грн), для осіб, які втратили працездатність, – 2 084 гривні.

Фактичний розмір прожиткового мінімуму застосовується для спостереження за динамікою рівня життя в Україні».

Нагадаємо, що завдяки внесеним нещодавно змінам до Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» мінімальна зарплата була підвищена на 13,1% – до 1 378 гривень, з 1 вересня 2015 року прожитковий мінімум зросте на одну особу в розрахунку на місяць з 1 176 гривень до 1 330 гривень.

Таким чином, існуючий на сьогодні «підвищений» розмір мінімальної заробітної плати лише на 50 % покриває витрати на мінімальний прожитковий мінімум у поточних цінах. Виходить, українцям потрібно жити на 50%, тобто 15 днів на місяць.

Поряд з цим варто значно більше уваги приділити не тільки питанню співставлення розмірів, а й змісту, тобто саме тому переліку мінімально необхідних товарів і послуг, за якими ці послуги розраховуються.

Відповідний перелік затверджено Кабінетом Міністрів України Постановою від 14 квітня 2000 року № 656, якою визначено набори продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів послуг для основних соціальних і демографічних груп населення (далі – Перелік).

Сьогодні на дворі 2015 рік. Як вбачається з норм чинного законодавства, зазначені переліки повинні переглядатися щонайменше раз на 5 років. Із моменту затвердження Переліку минуло 15 років, тобто фактично три повноцінних цикли перегляду. За цей час до Постанови КМУ від 14 квітня 2000 року № 656 не внесено жодної зміни.

Крім цього, варто розуміти, що, крім переліку товарів, які входять до споживчої корзини, важливим є ще й строк замінності деяких із товарів. Тобто, термін, протягом якого вони мають експлуатуватися та в подальшому бути замінені на аналогічний, більш актуальний.

Стосовно цього в минулому році виданням «Сегодня» провело відповідне дослідження, результати якого наводяться графічно:

Таким чином, сучасний Перелік є, м’яко кажучи, неповноцінним в усіх відношеннях – як з огляду на моральну застарілість, так і в силу кількості товарів, робіт і послуг, строку їх споживання тощо.

«Публічний аудит», використовуючи відкриті джерела, взявши мінімальні ціни на товари, роботи та послуги, які доступні звичайним громадянам, а не органам статистики, підрахував ціну існуючого на сьогодні споживчого кошику (розрахунок у додатку до дослідження).

Відразу варто зазначити, що ці товари, ціни на які є мінімальними та лягли в основу розрахунку, апріорі не здатні експлуатуватися такий період часу, який визначено Постановою Кабінету Міністрів.

Строк корисної експлуатації товарів мінімальної вартості повинен бути щонайменше втричі меншим.

Можна довго аналізувати кожен пункт мінімальної споживчої корзини, але, на нашу думку, кожен читач, ознайомившись з нею, зрозуміє та побачить, що вона потребує не тільки кількісного, вартісного перегляду, а й якісного, оскільки 12 відвідувань культурних заходів протягом року для людини – це просто смішно, при тому, що як мінімум 2–3 кінокартини виходять на екрани кожного четверга, а кіно є найбільш масовим культурним заходом. Якщо орієнтуватися тільки на нього, то про виховання нації можна забути, оскільки такі явища, як театр, концерт, опера, залишаються осторонь. А ціни на ці заходи, не співмірні з вартістю квитка в кіно. Отже, за нашими розрахунками:

• набір продуктів харчування для працездатного населення в місяць має коштувати щонайменше 1 316 грн;
• мінімальний набір предметів гардеробу для працездатного чоловіка — 338 грн, для пенсіонера – 221 грн (саме таку суму треба відкладати протягом встановленого терміну експлуатації, щоб придбати товар. Наприклад, на куртку потрібно відкладати та носити її 5 років, плавки використовувати 10 років, електробритву — 6 років, 5 сорочок носити протягом 4-х років);
• мінімальний набір предметів гардеробу для працездатної жінки — 331 грн, для пенсіонера – 225 грн (саме таку суму треба відкладати протягом встановленого терміна експлуатації, щоб придбати товар. Наприклад, пальто – 8 років, 6 пар колготок – протягом двох років, 3 блузи – на 5 років, 1 чоботи зимові – на 5 років, 1 туфлі – на 2 роки);
• мінімальний набір текстильної білизни коштуватиме 68 грн на місяць (3 подушки – на 15 років, 3 ковдри – на 10 років, 3 рушники – на 8 років);
• мінімальний набір предметів першої потреби, санітарії та ліків — 223 грн;
• мінімальний набір товарів культурного-побутового та господарського призначення — 193 грн (1 холодильник – на 15 років, шафа – на 25 років, 4 каструлі – на 9 років, 1 пральна машина – на 14 років, радіоприймач – на 20 років);
• мінімальний набір побутових послуг — 189 грн;
• мінімальний обсяг транспортних послуг —293 грн;
• мінімальні культурні послуги — 50 грн;
• мінімальний набір житлово-комунальних послуг — 1900 грн.

Разом споживчий кошик на місяць обходиться щонайменше в 4900 грн. І це при тому, що ми в обрахунках свідомо занижували багато показників, щоб нас не звинуватили в критиканстві чи популізмі.

Варто врахувати, що це результат обрахування того споживчого кошику, який нормативно встановлений в Україні за актуальними цінами.

Таким чином, якщо співставити обсяг мінімальної заробітної плати з вартістю споживчого кошику, співвідношення – майже 1:4.

На нашу думку, такі стандарти не можна назвати навіть мінімальними – вони більше схожі на стандарти виживання, а не життя.

Зазначене питання має своїм наслідком в тому числі негативні тенденції і для економіки країни. Адже зменшення товарообігу, роздрібної торгівлі, споживання гальмують процес обміну товарів, сповільнюють виробництво, а відповідно не тягнуть за собою покращень матеріального благополуччя населення та країни.

Крім того, в цьому дослідженні ми вирішили звернути увагу й на інший фактор, який впливає збіднілість та тривале зубожіння населення, а саме: на демографічну ситуацію в країні.

Демографія

У сучасних умовах розвитку суспільства здоров’я населення є одним із найважливіших показників економіки будь-якої країни та добробуту населення.

Стан здоров’я населення України сьогодні оцінюється як незадовільний, що пов’язано з високим рівнем загальної смертності (14,6 на тисячу населення), який неухильно зростає (за даними Європейської бази даних «Здоров’я для всіх», вищі, ніж в Україні, стандартизовані коефіцієнти смертності реєструються тільки в Росії, Казахстані та Молдові); низькими рівнями очікуваної тривалості життя (66,12 року – нижче лише в Росії, Казахстані, Туркменістані) і тривалості здорового життя (59,2); одним із найвищих у Європейському регіоні природним спадом населення (-3,9 на тисячу населення у 2014 р.); відсутністю ознак подолання епідемій туберкульозу й ВІЛ/СНІДу.

Чисельність населення України, за оцінкою Державної служби статистики на 1 січня 2015 р., становила 42 928,9 тис. осіб, із них 29 663,9 тис. (69,1%) проживало в міських поселеннях, а 13 265 тис. (30,9%) – у сільській місцевості.

На початку ХХІ ст. населення України продовжує зменшуватися: за останні п’ять років воно скоротилося на 0,7 млн осіб, а протягом минулого року – на 144,2 тис. осіб.

Із 1991 р. в Україні має місце депопуляція, тобто зменшення кількості населення внаслідок перевищення чисельності померлих над чисельністю народжених, яке ще вельми нетривалий час компенсувалося за рахунок міграційного приросту населення. Уже з 1994 р. сальдо міграції в Україні набуло від’ємного значення, причому міграційний убуток населення фіксувався аж до 2004 р. включно і в поєднанні з масштабною депопуляцією спричинив зменшення чисельності населення лише за 1994–2004 рр. на 4,5 млн осіб.

Найбільшими коефіцієнтами природного зменшення населення у 2010– 2015 рр. характеризувалися Чернігівська, Сумська, Полтавська, Черкаська, Луганська, Донецька та Кіровоградська області. У сільській місцевості названих регіонів показники природного убутку населення були значно вищими і коливалися в межах від 10 ‰ до 5‰.

Серед регіонів України за чисельністю населення виділяються Дніпропетровська область (3276,6 тис. осіб, або 7,6 % населення України, на початок 2015 р.), м. Київ (2888 тис. осіб, або 6,7 %) і Харківська область (2731,3 тис. осіб, або 6,4 %). На Львівську, Одеську й Луганську області припадає по 5–5,6 % населення країни, а на решту регіонів – менше, ніж по 3 %. Найменша кількість населення наразі в Чернівецькій (910 тис. осіб) і Кіровоградській (980,6 тис. осіб) областях.

Характерною особливістю вікової піраміди населення України на початок 2011 р. є значна западина на ділянці вікового контингенту народжених у 1990–2002 рр. За тривалістю і глибиною западина на віковій діаграмі населення, що відповідає поколінням 5–16-річних, глибша та ширша, ніж відповідна западина часів Другої світової війни. Демографічна хвиля народжених за роки незалежності ще довго з періодичністю у 25–29 років буде спостерігатися на віковій піраміді населення України через меншу кількість її нащадків. Мала кількість осіб у віці 3–6 років вже стала формальним приводом для закриття дошкільних закладів. Із переходом цієї вікової групи в шкільний вік постає проблема укрупнення шкіл. Ситуація загостриться з переходом народжених за останні 17 років у вік 17–20 років, що погіршить комплектування вищих навчальних закладів та спричинить значні коливання на ринку праці тощо.

Визначальною особливістю сучасного вікового складу населення України є високий рівень постаріння. Так, якщо в 1991 р. частина населення у віці 60 років і старше в Україні становила майже 19 % від його загальної чисельності, то на початок 2014 р. – понад 22 %. Найвищий рівень старіння зафіксовано в сільській місцевості (понад 24,2 %), і це впливає на всі аспекти життя українського суспільства.

Через високий рівень старіння населення депопуляція в Україні в найближчій перспективі триватиме навіть за умови підвищення народжуваності й зниження смертності.

В Україні сформувалось своєрідне замкнене коло – депопуляція викликає старіння населення, а старіння посилює депопуляцію. Його можна розірвати лише поліпшенням соціально-економічної якості життя населення, що матиме наслідком підвищення стандартів життя й позитивні зміни в демографічній поведінці.

Прискорене старіння населення на тлі низької народжуваності та депопуляції є одним із тих демографічних феноменів, які уособлюють не лише сучасні проблеми відтворення населення в Україні, але й мають довготривалий вплив на всі аспекти життєдіяльності суспільства.

У суто демографічному сенсі старіння населення країни гальмуватиме процес її виходу з депопуляції, міцно утримуючи замкнене коло «низька народжуваність–старіння–депопуляція». Депопуляція та її провідна детермінанта і «супутник» (старіння населення) своїми основними економіко-демографічними наслідками матимуть скорочення чисельності й частки трудоактивних контингентів (а відтак – формування з часом певного дефіциту робочої сили), збільшення демоекономічного (і, відповідно, податкового) навантаження на працездатне населення, скорочення фінансових можливостей щодо соціального забезпечення в умовах загального зростання попиту на соціальні послуги з боку осіб похилого віку, самотніх, малозабезпечених.

Зниження народжуваності та перехід до однодітності стали характерною рисою новітніх демографічних процесів у нашій країні. Вони пов’язані зі змінами в дітородній поведінці населення, обумовленими, з одного боку, зовнішніми економічними умовами, що характеризують соціальний статус жінки в суспільстві, рівень її освіти, зайнятості, доходів, соціальної захищеності, а з другого – ступенем задоволення особистих потреб та інтересів.

Низька народжуваність та пов’язане з нею незабезпечення самовідтворення населення стали феноменом і основним викликом для багатьох європейських країн. У цьому плані Україна не є винятком. Проте в Україні це поєднується з різким погіршанням здоров’я населення, у тому числі репродуктивного, підвищенням смертності, що в розвинутих країнах не спостерігається.

Складні соціально-економічні умови, падіння рівня життя та різке скорочення доходів більшості населення України обумовили суттєве звуження матеріальної бази для реалізації потреби в дітях, внаслідок чого молоді люди почали відкладати народження дітей до кращих часів. Ситуація ускладнюється незадовільним станом здоров’я матері та дитини, очевидними проявами якого є все ще досить високі рівні материнської смертності та смертності немовлят, підвищені показники перинатальних втрат, несприятлива динаміка захворюваності новонароджених.

У 2014 р. число народжень в Україні, в порівнянні з попереднім 2013 р., в абсолютному вимірі зменшилося на 9,2 тис. осіб, а відносний показник – загальний коефіцієнт народжуваності (у 2013 р. він дорівнював 11,0 ‰) – знизився на противагу попереднього року на 1,8 %. Найвищий за останні п’ять років рівень народжуваності в Україні зафіксовано в 2012 р., протягом якого дітей народилося на 21,1 тис. більше, ніж у 2010 р. (табл. 1.2.1).

Середній вік материнства в 2014 р., за нашою оцінкою, становив майже 26 років, при народженні першої дитини – 23, другої дитини – 28, третьої дитини – 31 рік. Ці показники не тільки вищі порівняно з мінімальними, зафіксованими в середині 1990-х років (в середньому на 1,5 року), але й перевищують значення показників 1980-х років.

За рівнем народжуваності регіони України розподіляються на три групи.

Перша – східні області, яким притаманна надзвичайно низька народжуваність, яка навіть наполовину не забезпечує відновлення чисельності населення (Сумська, Чернігівська, Луганська, Донецька, Полтавська, Харківська області). Друга – західні області (Волинська, Рівненська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, до них тяжіє Одеська), що мають відносно високі показники народжуваності; їм притаманні порівняно високі сумарні коефіцієнти народжуваності (1,4–1,6 дитини на одну жінку). Це переважно території, де зберігаються традиції дводітності, які демонструють найменші в країні показники поширеності абортів, із удвічі нижчою за український рівень часткою позашлюбної народжуваності.

До третьої групи належить решта областей (демографічно «старі» регіони півночі та центру), у яких показники відтворення населення перебувають на рівні середньо українських.

Зниження народжуваності, втрата традицій багатодітності – фундаментальна тенденція сучасності. Демографічна ситуація в економічно розвинутих країнах теж характеризується падінням народжуваності до низького рівня, але воно супроводжується значним підвищенням середньої тривалості життя, що стримує депопуляцію. Україна ж втрачає в справі подовження життя людини навіть вже завойовані позиції.

Смертність

За останні п’ять років (2010–2015 рр.) загальний показник смертності в Україні утримується на надто високому, як для європейської країни, рівні 15,3– 14,7 %.

Сучасний рівень смертності в Україні характеризується суттєвими регіональними відмінностями: у 2014 р. величина загального коефіцієнта смертності коливалася в межах від 10,4 ‰ у Києві до 19,2 ‰ у Чернігівській області. Відносно нижчий загальний рівень смертності спостерігається у Івано-Франківській та Чернівецькій областях (12,8 ‰), найвищий – у Сумській та Чернігівській областях (17,2–19,2 ‰). Значною мірою такі коливання пояснюються дією структурного чинника. Так, у західних областях відносно молода вікова структура населення змінює загальний показник смертності у бік зменшення, а в областях зі старою віковою структурою (на півночі і в центрі нашої країни) – у бік підвищення.

Сучасна ситуація щодо смертності неблагополучна як для міського, так і для сільського населення.

Через затяжну кризу смертності населення в Україні сформулювалася специфічна «консервативна» структура причин смерті, у якій високий рівень смертності від ендогенних причин (хвороб системи кровообігу та новоутворень) поєднується з не менш значним рівнем смертності від екзогенних патологій (хвороби органів дихання, травлення, інфекційні та паразитарні хвороби, зовнішні причини). На жаль, ця архаїчна структура причин смерті стала для України нормою.

У середньому до 86 % усіх смертних випадків в Україні припадає на три основні класи причин смерті: хвороби системи кровообігу, зовнішні причини смерті та новоутворення. У 2013 р. на першому місці за кількістю смертних випадків стояли серцево-судинні захворювання (66,5 %). За ними у відповідній послідовності – новоутворення (13,9 %), зовнішні причини смерті (6 %), хвороби органів травлення (4,2 %), хвороби органів дихання (2,5%), інфекційні та паразитарні хвороби (1,9 %).

Рівень та динаміка показників смертності від основних хвороб системи кровообігу в Україні значно відрізняються від таких у розвинутих країнах світу. Особливо помітними є відмінності в показниках смертності від ішемічної хвороби серця: сучасний рівень смертності українських чоловіків майже втричі перевищує показник у розвинутих країнах, а смертність внаслідок цереброваскулярних захворювань відрізняється в незначній мірі. Натомість показники смертності українських жінок працездатного віку від ішемічної хвороби серця перевищують рівень смертності від цієї патології серед ровесниць у розвинутих країнах світу несуттєво.

Наступний за значущістю клас причин смерті – новоутворення. Щорічно новоутворення викликають 15–17 % усіх смертей осіб працездатного віку. Нині рівень онкологічної смертності чоловічого населення працездатного віку в Україні перевищує такий у розвинутих країнах на 40 %, а в жіночого – на 20 %.

Основне місце серед локалізації раку в чоловіків посідають новоутворення трахеї, бронхів і легенів (20%) і в меншій мірі – шлунка, кишечника, прямої кишки (12 %). У структурі смертності жінок перше місце належить новоутворенням молочної залози (16 %) та жіночих статевих органів (5 %).

Наступний за значущістю клас причин смерті – зовнішні причини. Нині внаслідок нещасних випадків, травм та отруєнь в Україні гине понад 60 тис. осіб, до 70 % із яких перебуває у працездатному віці. Характерною рисою смертності від зовнішніх причин в Україні є разюча статева диференціація, що полягає в значному перевищенні показників смертності чоловіків над відповідними показниками жінок. Якщо чоловіча смертність від усіх причин у віці 16–59 років перевищує жіночу майже втричі, то від зовнішніх причин смерті – у п’ять разів.

Найвищі темпи зростання рівня смертності від зовнішніх причин в Україні спостерігаються в працездатному віці (35–60 років). Основна частина у формуванні рівня смертності від зовнішніх причин смерті належить випадковим отруєнням (передусім алкогольним), самогубствам та ушкодженням із невизначеним наміром. Надзвичайно високою є частота смертельних отруєнь: українські чоловіки стають жертвами отруєнь у 18, а жінки – у 13 разів частіше, ніж жителі розвинутих країн. Отруєнням належить провідна роль серед зовнішніх причин смерті населення віком 30–59 років. Близько 70 % випадкових отруєнь в Україні становлять алкогольні отруєння, смертність від яких за останню чверть століття зросла вдвічі.

Смертність від інфекційних та паразитарних хвороб зростала серед чоловічого населення. Особливо значним виявилося підвищення рівня смертності від інфекційних захворювань у 2005 р., коли він зріс у населення віком 16–59 років майже на 40 %. Відповідно, якщо в 1991 р. рівень смертності в Україні перевищував такий у розвинутих країнах у 3,5, у 2000 р. – у 7, то в 2013 р. – майже в 10 разів.

Результати аналізу причин смерті за цим класом хвороб свідчать про визначальну роль туберкульозу, що поширений переважно серед чоловіків. Туберкульоз відіграє ключову роль серед інфекційних та паразитарних хвороб. Показник смертності від туберкульозу за роки незалежності підвищився в Україні втричі. Щороку в Україні помирає від туберкульозу майже 10 тис. осіб. Нині Україна за показником смертності від туберкульозу перебуває на рівні 1960-х років. Якщо у 1991 р. рівень смертності від туберкульозу в Україні перевищував відповідні показники розвинутих країн світу в 7 разів, то на сьогодні цей розрив сягає 20 разів. Основні втрати, зумовлені туберкульозом, концентруються в працездатному віці.

Тенденції смертності населення України, особливо чоловічого, від хвороб органів травлення також є надзвичайно негативними: найбільш значне підвищення її рівня припадає на 2002–2014 рр.; що стосується вікових ризиків смерті, то найвищими вони є у віці 45–49 років для чоловіків та 30–44 років для жінок.

У структурі причин смерті населення після працездатного віку провідними класами є хвороби системи кровообігу, новоутворення, хвороби органів дихання, органів травлення, інфекційні та паразитарні хвороби. На них припадає майже 80 % від загального числа померлих в Україні у віці, старшому за 60 років. Загалом, як свідчить аналіз динамічних і структурних змін нозологічного та вікового профілів смертності в Україні, ситуація в цій царині залишається вкрай складною і неблагополучною.

Тривалість життя

В Україні у 2013 р. середня очікувана тривалість життя при народженні в порівнянні з 2009 р. збільшилася для чоловіків на 1,76 року і становить 66,12 року, а для жінок – на 1,17 року (з 74,85 до 76,03 року).

Попри певне зростання очікуваної тривалості життя населення України у 2013 р. на противагу 2009 р., її рівень залишається одним із найнижчих у Європі, особливо в чоловіків. На сьогодні розрив між очікуваною тривалістю життя у чоловіків та жінок становить 9,9 року (в містах – 9,6 року, в сільській місцевості – 10,6 року).

Максимальних втрат населення зазнає саме в працездатному віці. Глибокий розрив у показниках середньої очікуваної тривалості життя українських чоловіків та жінок формується внаслідок чоловічої надсмертності в інтервалах працездатного віку, а в до- та післяпрацездатний періоди статеві відмінності є менш виразними. Протягом останніх 20 років віковий профіль надсмертності чоловіків зазнав певних змін: якщо наприкінці 1980-х років найбільші розбіжності в показниках смертності чоловіків та жінок концентрувалися у віці до 20 років і надалі знижувалися, то в 2010 р. цей віковий інтервал помітно розширився і максимальні відмінності спостерігалися у віці 20–45 років. У межах цього вікового інтервалу приховані значні можливості підвищення середньої очікуваної тривалості життя, і саме в цьому віці спостерігаються найбільш статеві відмінності у показниках смертності.

Регіональні відмінності в смертності й тривалості життя в Україні обумовлені низкою чинників, вирішальними серед яких є рівень екологічного неблагополуччя, стан самозбережувальної поведінки людей і вплив стресових факторів. У 2005–2013 рр. територіальна диференціація смертності визначалася переважно смертністю в тих же вікових групах (від 20 до 65 років), які робили основний внесок у зниження тривалості життя всього населення країни. Вплив на регіональні відмінності смертності в дитячому й похилому віці був обмежений.

Міжнародний досвід свідчить, що основну роль у поліпшенні стану здоров’я населення та збільшенні тривалості життя відіграє орієнтація державної політики на формування вміння людей володіти своїм здоров’ям та поліпшувати його якість, на досягнення високого рівня культури самозбереження.

Таким чином, наведені вище відомості офіційної статистики, яка демонструє динаміку та тенденції демографічної ситуації у країні, дають розуміння того, що не єдиними економічними проблемами сьогодні живе Україна.

Так, середня тривалість життя чоловіків граничить із віком виходу на пенсію, спад народжуваності, відсутність приросту населення свідчать про те, що нація, яка проживає на багатій ресурсами землі, просто вимирає.

Таку тенденцію можна було б пояснити, якби для цього була логічна закономірність, до причин якої б належали такі визнані Світовим банком фактори, як відсутність паливно-енергетичних ресурсів, води на території нашої країни. Однак, у нас ці фактори не актуальні.

Бідність – це основна причина скорочення населення.

Судіть самі: про яку культуру чи поважне ставлення до власного здоров’я можна говорити, якщо людина працює по 8–12 годин на добу, аби отримати платню, яка тільки на 1/4, виходячи з вартості споживчого кошику, покриває її потреби в мінімальних предметах гігієни, одягу, продуктах харчування, побутових послугах.

Наслідок — зростання смертності. Можна говорити про те, що це підтасовування фактів, маніпуляція тощо. Однак, не враховувати такі фактори, як тенденції скорочення складу сімей, пізні шлюби, смертність людей у працездатному віці, скорочення тривалості життя відбуваються не в силу впливу на українців невідомих сил космосу. Ні, це вплив того соціуму та життєвих умов, в яких ми живемо, народжуємося та розвиваємось. Відсутність достатнього часу для відпочинку, необхідних засобів для існування породжує хронічні серцево-судинні, нервові, захворювання, що призводить до появи шкідливих звичок, за допомогою яких долаються чи топляться труднощі життєві.

Таким чином, варто розуміти, що питання підвищення мінімальних соціальних стандартів є не просто агітаційною вимогою чи популістичним гаслом – навпаки, це питання виживання нації. Якщо, звісно, не стоїть мета цю націю викорінити чи знищити.

Для підтвердження цього судження наведемо витяги з Демографічного звіту ООН за 2015 рік, в якому аналізуються світові тенденції розвитку демографічної ситуації на планеті, в тому числі й Україні, а також прогнозується покраїнно ріст чи спад кількості населення:

Із наведених таблиць вбачається, що, при збереженні сучасних тенденцій, населення України в період від сьогодні до 2050 року скоротиться і становитиме близько 35,1 млн , а до 2100 року ми втратимо ще маже 9 млн українців, коли кількість населення однієї з найбагатших за природними ресурсами, найбільших за територією країн скоротиться до 26,4 млн.

Тобто, якщо Уряд в особі держави не розпочне реагувати на ті проблеми економічного, так, саме економічного, в першу чергу, характеру, оскільки навіть якісне медичне обслуговування потребує значних фінансових ресурсів, не сприятиме та не покращуватиме умови життя українців, наше поступове вимирання – неминуче.

В сучасних умовах матеріальні й фінансові ресурси слід скеровувати на вирішення проблем, що потребують першочергових заходів державної демографічної політики: реформування оплати праці з метою забезпечення гідного життєвого рівня, створення умов праці, сприятливих для збереження здоров’я; формування пріоритету здорового способу життя; скорочення втрат, пов’язаних зі зловживанням алкоголем та тютюнопалінням; зниження смертності від серцево-судинних захворювань; зменшення шкоди від вживання наркотичних речовин та протидія епідемії ВІЛ/СНІДу; підвищення ефективності діяльності системи охорони здоров’я та посилення її профілактичного спрямування.