Законопроект про «російську агресію» – правовий чи суто політичний документ?

У преамбулі законопроекту № 7163, ухваленому в першому читанні ВРУ 6 жовтня 2017 року, міститься фраза: «відзначаючи, що Російська Федерація ініціювала, організовувала та підтримувала терористичну діяльність в Україні, здійснює збройну агресію проти України та тимчасову окупацію частин її території, застосовуючи регулярні з’єднання і підрозділи збройних сил та інших військових формувань Російської Федерації, підпорядкованих і скеровуваних ними російських радників та інструкторів і використовуючи заслані, створені, керовані, контрольовані та підтримувані, у тому числі фінансово, озброєні банди та групи, іррегулярні сили та найманців, встановивши окупаційну владу Російської Федерації, здійснювану її збройними силами та іншими військовими формуваннями, державними органами та підконтрольними Російській Федерації самопроголошеними органами (окупаційна адміністрація Російської Федерації)».

Однак це не перший документ щодо визнання Росії державою агресором. Так, Постановою ВРУ від 27.01.2015 № 129-VIII затверджено звернення до ООН, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором. У тексті звернення, з-поміж іншого, зазначено:

«У зв’язку з цим, приймаючи до уваги норми Статуту ООН та з урахуванням положень Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 “Визначення агресії” від 14 грудня 1974 року Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою-агресором і закликає міжнародних партнерів України:

- не допустити безкарності винних за злочини проти людяності, скоєні від початку російської агресії проти України;

- визнати Російську Федерацію державою-агресором, яке всебічно підтримує тероризм і блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані “ДНР” і “ЛНР” визнати терористичними організаціями;

- посилити тиск на Російську Федерацію, в тому числі, шляхом запровадження нових секторальних обмежувальних заходів (санкцій), щоб зупинити російську агресію і змусити російське керівництво виконати в повному обсязі всі пункти мінських домовленостей, припинити незаконну окупацію Криму, звільнити всіх заручників і незаконно утримуваних на території Російської Федерації громадян України, включаючи члена делегації Парламенту України у Парламентській Асамблеї Ради Європи Надію Савченко;

- обмежити повноваження російської делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи до тих пір, поки Російська Федерація не припинить ігнорувати вимоги міжнародного демократичного співтовариства;

- надавати Україні необхідну військову допомогу з метою посилення її оборонних можливостей, гуманітарну допомогу для потерпілого мирного населення і внутрішньо переміщених осіб і сприяти відновленню критично важливої інфраструктури на Донбасі.

Закликаємо міжнародне співтовариство визнати факт агресії проти України, окупації її території та посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів, запобігши створення небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку і системи безпеки, які склалися після Другої світової війни».

Проте зазначені рішення є швидше політичними документами, позаяк за усталеною міжнародною практикою держава може бути визнана агресором:

  • за рішенням Ради Безпеки ООН;

  • за рішенням міжнародного суду ООН у суперечках між державами.

До сьогодні немає жодного випадку, коли постійного члена Ради Безпеки ООН визнавали агресором. Наприклад, США зробили в 1983 році військове вторгнення в Гренаду, відоме під назвою операція Urgent Fury («Спалах люті»). Проте спроба Ради Безпеки ООН прийняти резолюцію щодо подій на Гренаді провалилася. Незважаючи на те, що 11 з 12 тодішніх членів РБ проголосували «за», США заблокували резолюцію, застосувавши право вето. Аналогічна доля спіткала в 1999 році й проект Резолюції з вимогою про негайне припинення сили проти Союзної Республіки Югославії з боку НАТО.

У цілому визнання держави агресором має важкі наслідки як для самої держави-агресора, так і для її посадових осіб: це санкції Ради Безпеки ООН, санкції за міжнародними договорами (Віденська конвенція про право міжнародних договорів), притягнення до кримінальної відповідальності вищих посадових осіб .

Відповідно до Ст. 39 Статуту ООН Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії та рекомендує або вирішує, яких заходів слід вжити за Ст. 41 і 42 для підтримки або відновлення міжнародного миру й безпеки.

У Ст. 23 Статуту зазначено, що Рада Безпеки включає 15 членів. КНР, Франція, Російська федерація, Великобританія, Сполучені Штати Америки є постійними членами цієї організації. Генеральна Асамблея обирає десять інших її членів як непостійних, приділяючи увагу насамперед підтримці миру та безпеки на міжнародному рівні, справедливому географічному розподілу тощо.

Згідно зі Ст. 25 Статуту члени Ради Безпеки погоджуються підкорятися її рішенням та виконувати їх. Таким чином, рішення РБ є обов’язковими для всіх держав, бо всі інші органи ООН можуть виносити лише рекомендаційні рішення.

Відповідно до Ст. 41 Статуту Рада Безпеки уповноважується вирішувати, які заходи, не пов’язані з застосуванням збройних сил, повинні задіюватися для виконання її рішень; вона може вимагати від своїх членів виконувати ці заходи (як-от: повне або часткове припинення економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів сполучення, а також розрив дипломатичних відносин.

За Ст. 42 Статуту, якщо Рада Безпеки вважатиме, що заходи, передбачені в Ст. 41, можуть виявитися недостатніми або вже є недостатніми, вона вповноважена вживати такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами – тими, що будуть необхідними для підтримки або відновлення міжнародного миру й безпеки. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду та інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів Ради Безпеки.

Визначення агресії міститься в резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї від 14 грудня 1974 року, зокрема за Ст. 1 «Агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, або яким-небудь іншим чином, несумісним зі статутом Організації Об’єднаних Націй, як це зазначено у вищеокресленому визначенні».

Будь-яка з цих дій, незалежно від оголошення війни, кваліфікуватиметься як акт агресії:

а) вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, але яка є результатом вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія з застосуванням сили на території іншої держави або її частини;

b) бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;

с) блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої держави;

d) напад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави;

e) застосування збройних сил однієї держави, що перебувають на території іншої держави за згодою з державою, яка їх приймає, в порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;

f) дія держави, що дозволяє, аби її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;

g) засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави та мають настільки серйозний характер, що це рівносильно перерахованим вище актам, або її суттєва участь в них.

Вищенаведений перелік актів не є вичерпним, і Рада Безпеки може визначити, що інші акти є агресією відповідно до положень Статуту.

Ст. 43 Статуту: «Всі Члени Організації, аби зробити свій внесок у справу підтримання міжнародного миру та безпеки, зобов’язуються надавати в розпорядження Ради Безпеки на її вимогу і відповідно до особливої угоди чи угод необхідні для підтримання міжнародного миру та безпеки збройні сили допомогу й відповідні засоби обслуговування, включаючи право проходу».

Однак, для того, щоб застосувати резолюцію № 3314, необхідно встановити її юридичну силу. Згідно зі Ст. 10–14 Статуту ООН (Функції та повноваження) Генеральна Асамблея ООН може давати рекомендації в межах Статуту. Резолюції, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН, не носять обов’язковий характер і не мають юридичної сили. Це тільки рекомендації. Для того, щоб Резолюція Генеральної Асамблеї ООН мала юридичну силу міжнародного договору, необхідні її ратифікація, прийняття, приєднання державою в установленому порядку.

Таким чином, Резолюцією № 3314 за фактом було рекомендовано «Визначення агресії».

До теперішнього часу жодна держава в установленому порядку не ратифікувала, не ухвалила і не приєдналася до «Визначення агресії».

Застосування резолюції № 3314 для юридичної кваліфікації дій держави як агресора некоректне, оскільки «Визначення агресії» юридичної сили не має і є політичним міжнародним документом.

Ще однією інстанцією, яка могла б розглянути питання відповідальності за агресію, є Міжнародний кримінальний суд, створений у 1998 році в Римі. Суд є незалежним від ООН органом. Римський Статут, на підставі якого здійснюється правосуддя, набув чинності 1 липня 2002 року – після того, як його ратифікували 60 держав. Однак цей статут досі не ратифікований Україною.

У Римському Статуті Міжнародного кримінального суду в Ст. 1 визначена юрисдикція суду: «здійснювати юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, що викликають занепокоєння міжнародного співтовариства, зазначені в цьому Статуті».

Відповідно до Ст. 5 Римського Статуту Суд має юрисдикцію щодо таких злочинів:

а) злочин геноциду;

b) злочини проти людяності;

с) військові злочини;

d) злочин агресії.

Пункт d) Ст. 5 дає право Міжнародному кримінальному суду розглядати злочин агресії, але Ч. 2 Ст. 5 призупиняє дії п. d) у зв’язку з тим, що не прийнято визначення поняття «агресія»:

«Суд здійснює юрисдикцію щодо злочину агресії, як тільки буде прийнято відповідно до статей 121 і 123 положення, що містить визначення цього злочину і викладає умови, в яких Суд здійснює юрисдикцію щодо цього злочину. Такий стан узгоджується з відповідними положеннями Статуту Організації Об’єднаних Націй».

Таким чином, посадові особи агресора не можуть бути притягнуті до відповідальності до внесення поправок у Римський Статут.

У деяких національних кримінальних законодавствах держав-членів ООН є відповідальність за вчинення злочину агресії. Для залучення осіб, винних в скоєнні злочину агресії, необхідні або наявність міжнародного договору, що має юридичну силу, в якому було б визначення агресії, або Рішення Ради Безпеки ООН про визнання держави агресором.

Як було зазначено вище, міжнародно-правових договорів, що визначають агресію, немає; рішення щодо цього питання Рада Безпеки ООН не приймала.

Тобто, юридично на сьогодні військова операція агресією не є.

Тому і приходимо до висновку, що Постанова Верховної Ради, яка містить текст звернення до ООН й інших міжнародних структур, а також ухвалений у першому читанні законопроект № 7163 є в першу чергу політичними документами. Посилання на визначення агресії в Резолюції 3314 – це декларація, тому що Резолюція, за міжнародним правом, має виключно рекомендаційний характер, не маючи обов’язкової сили. Ухвалена в 2015 році Постанова не несе правових наслідків і, за українським законодавством, аби домогтися, щоб визнання іноземної держави агресором зумовлювало певні правові наслідки, необхідне напрацювання відповідної правової  бази.