Скасування судового наказу

zaperechennya-proty-pozovy

Відповідно до ч. 1 ст. 105 Цивільного процесуального кодексу України №1618-IV 18.03.2004 року зі змінами і доповненнями (далі — ЦПК України), боржник має право протягом десяти днів із дня отримання копії судового наказу та доданих до неї документів подати заяву про його скасування.

Згідно з ч. 4 ст. 104 ЦПК України,  днем отримання боржником копії судового наказу є дата, зазначена в поштовому повідомленні про вручення.

Як зазначається у ч. 1 ст. 104 ЦПК України, після видачі судового наказу суд не пізніше наступного дня надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням. Судовий наказ виданий _________ року,  але в порушення припису ч. 1 ст. 104 ЦПК України, був відправлений не _________ року, а лише _______ року, що підтверджується відміткою підприємства поштового зв’язку на конверті (копія додається).

Положення п. 2 ч. 3 ст. 100 ЦПК України передбачають, що суддя відмовляє в прийнятті заяви про видачу судового наказу у разі, якщо з заяви і поданих документів вбачається спір про право.

Очевидно, що в заяві про видачу судового наказу Стягувач зазначав про безспірність заявлених до стягнення з Боржника сум, внаслідок чого суд не мав змоги переконатися, що щодо вимог Стягувача не існує спору про право.

Крім того, враховуючи приписи ч. 2 ст. 102 ЦПК України, відповідно до якої видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень, Боржник був позбавлений можливості довести суду, що вимоги Стягувача необґрунтовані та завищені.

Тобто, Боржник вважає, що відносно вимог, заявлених Стягувачем, між сторонами є спір про право, що унеможливлює видачу судового наказу та означає, що такий спір має бути вирішено в порядку позовного провадження, передбаченого Розділом III ЦПК України.

Безпосередньо вимоги Стягувача Боржник вважає необґрунтованими у зв’язку з таким.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 2 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» № 1875-IV від 24.06.2004 року зі змінами і доповненнями (далі – Закон про ЖКП), державна політика у сфері житлово-комунальних послуг базується на принципі регулювання цін/тарифів на житлово-комунальні послуги, з урахуванням досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, природних особливостей відповідного регіону та технічних можливостей

За офіційною інформацією Державної служби статистики України «Соціально-економічне становище України за 2015 рік», ціни (тарифи) на житло, воду, електроенергію, газ та інші види палива зросли в 2 рази (100 %), що зумовлено суттєвим підвищенням тарифів на природний газ у 3,7 рази (270 %), гарячу воду, опалення – в 1,8 рази (80 %), електроенергію – в 1,7 рази (70 %).

Вказана інформація розміщена на офіційному веб-порталі Державної служби статистики України за інтернет – адресою:

http://www.ukrstat.gov.ua/druk/soc_ek/2015/publ_12_2015_u.html і, таким чином, є загальновідомою та відповідно до ч. 2 ст. 61 ЦПК України не потребує доказування (роздруківка з офіційного веб-сайту Державної служби статистики України додається).

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» мінімальна заробітна плата у 2014 році встановлена у місячному розмірі 1218 грн та протягом 2014 року не переглядалася.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» мінімальна заробітна плата з 1 січня 2015 року встановлена у місячному розмірі – 1218 гривень (на рівні 2014 року) та збільшена лише з 1 вересня 2015 до 1378 гривень на місяць (на 13,14%).

Відповідно до статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» мінімальна заробітна плата з 1 січня 2016 року встановлена у місячному розмірі – 1378 гривень (на рівні 2015 року), збільшення передбачено з 1 травня 2016 до 1450 гривень на місяць (на 5,22%) та з 1 грудня до 1550 гривень (на 6,9%).

Вказана інформація розміщена на офіційному веб-порталі Державної служби статистики України за інтернет-адресою:

http://www.ukrstat.gov.ua/druk/soc_ek/2015/publ_12_2015_u.html, таким чином є загальновідомою і, відповідно до ч. 2 ст. 61 ЦПК України, не потребує доказування.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» мінімальна заробітна плата в 2014 році встановлена в місячному розмірі 1218 грн та протягом 2014 року не переглядалася.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» мінімальна заробітна плата з 1 січня 2015 року встановлена в місячному розмірі 1218 грн (на рівні 2014 року) та збільшена лише з 1 вересня 2015 до 1378 грн на місяць (на 13,14 %).

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» мінімальна заробітна плата з 1 січня 2016 року встановлена в місячному розмірі 1378 грн (на рівні 2015 року), збільшення передбачено з 1 травня 2016 до 1450 грн на місяць (на 5,22 %) та з 1 грудня до 1550 грн (на 6,9 %).

Таким чином, протягом 2015 року при досягнутому рівні зростання мінімальної заробітної плати на 13,14 % тарифи на житлово-комунальні послуги, шляхом їх державного регулювання було збільшено від 70 до 270 %, що не відповідає досягнутому рівню соціально-економічного розвитку та суперечить основним принципам державної політики у сфері регулювання цін/тарифів на житлово-комунальні послуги, закріпленим п. 4 ч. 1 ст. 2 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги» №1875-IV від 24.06.2004 року зі змінами і доповненнями.

Крім того, 27 серпня 2014 року Президентом України було видано Указ № 694/2014 «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» (далі — Указ №694/2014), на підставі якого створено Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі – НКРЕКП).

10 вересня 2014 року Президентом України видано Указ № 715/2014 «Про затвердження Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг» (далі — Указ № 715/2014), яким затверджено положення про НКРЕКП.

Зазначеними Указами Президент України з порушеннями вимог чинного законодавства створив НКРЕП, яка є державним колегіальним органом державного регулювання діяльності у сферах енергетики та комунальних послуг. Згідно з п. 7 Положення про НКРЕКП, затвердженого Указом Президента України №715/2014 (далі – Положення), НКРЕКП відповідно до покладених на неї завдань установлює ціни (тарифи) на електричну енергію, роздрібні ціни на природний газ, що використовується для потреб населення, тарифи на теплову енергію тощо.

Відповідно до ст. 12, 13 Закону України «Про природні монополії», одними з завдань та функцій Національних комісій регулювання природних монополій є формування цінової політики у відповідній сфері регулювання, визначення умов доступу споживачів до товарів, що виробляються суб’єктами природних монополій.

Укази Президента України, які є актами загальної дії, тобто поширюються на всіх осіб, що перебувають на території держави. Таким чином, у зв’язку з прийняттям Президентом України зазначених Указів, була створена НКРЕКП, наділена повноваженнями з прийняття рішень і нормативно-правових актів, які безпосередньо впливають на життя, матеріальний стан громадян України як споживачів комунальних послуг, що надаються суб’єктами природних монополій.

Незаконність Указів Президента України від 27.08.2014 № 694/2014 та № 715/2014 від 10.09.2014 полягає в тому, що Президент України прийняв рішення про створення НКРЕКП як центрального органу виконавчої влади, не маючи для цього ні підстав, ні повноважень.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону України «Про природні монополії» національні комісії регулювання природних монополій (далі – комісії) є державними  колегіальними органами, які утворюються та ліквідуються Президентом України. Комісії підпорядковуються Президенту України, підзвітні Верховній Раді України. Комісії діють на підставі положень, що затверджуються Президентом України.

Проте в п. 2.1 Рішення Конституційного Суду України у справі 1-39/2008 від 8 липня 2008 року щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців першого, другого частини першої, частини другої статті 11 Закону України «Про природні монополії» (справа про національні комісії регулювання природних монополій) вказано, що відповідно до положень пункту 31 частини першої статті 106 Конституції України повноваження Президента України визначаються виключно Основним Законом України. На цю обставину неодноразово вказував Конституційний Суд України в своїх актах (Рішення від 10 квітня 2003 року № 7-рп/2003 «…повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов’язки)»).

Така суперечність норм виникла тому, що, ухвалюючи в 2000 році Закон України «Про природні монополії» і закріплюючи за Президентом України повноваження, зазначені в положеннях ч. 1, ч. 2 ст. 11 вказаного Закону, Верховна Рада України діяла відповідно до обсягу конституційної компетенції глави держави, визначеного в ст. 106 Конституції України, зокрема щодо можливості формувати центральні органи виконавчої влади і регламентувати їх діяльність (редакція Основного Закону Україні від 28.06.1998 року).

Проте Законом України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21.02.2014 редакцію ст. 106 Конституції України змінено, тобто відновлено дію окремих положень Конституції України з такими змінами, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV.

Так, у редакції ст. 106 Конституції України від 21.02.2014 року відсутні повноваження глави держави щодо формування центральних органів виконавчої влади та регламентування їхньої діяльності його актами. Президент України може унормовувати діяльність лише тих органів, щодо утворення яких і керування якими він має конституційні повноваження.

Отже, з набуттям чинності вказаних змін до Конституції України положення ст. 11 Закону України «Про природні монополії» (на підставі яких видано оскаржені Укази) щодо утворення та ліквідації Президентом України комісій, затвердження ним положень про комісії, призначення та припинення повноважень Голови комісії, її членів не відповідають Основному Закону України.

Більше того, відповідно до ст. 116 Конституції України (в редакції Закону  № 742-VII від 21.02.2014), питання утворення, реорганізації та ліквідації міністерств та інших центральних органів виконавчої влади належать до компетенції Кабінету Міністрів України.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» № 3166-VI від 17.03.2011 року міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем’єр-міністра України.

Враховуючи те, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати саме їй (ч. 2, 3 ст. 8 Конституції України), Президент України зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України.

Таким чином, при виданні спірних указів Президент України діяв поза межами своєї компетенції.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 14 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від порядку затвердження цін/тарифів на житлово-комунальні послуги вони поділяються на три групи:

1) перша група – житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують уповноважені центральні органи виконавчої влади, а у випадках, передбачених законом, – Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг, та Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики;

2) друга група – житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують органи місцевого самоврядування для надання на відповідній території;

  • третя група – житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які визначаються виключно за договором (домовленістю сторін).

А згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади функціонування ринку природного газу» (який діяв на момент створення НКРЕКП та до 01.10.2015 року), державне регулювання діяльності суб’єктів ринку природного газу, в тому числі суб’єктів природних монополій та суб’єктів господарювання, які діють на суміжних ринках, здійснюється Кабінетом Міністрів України, Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики.

Як зазначається в ч. 4 ст. 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, формує в межах своєї компетенції державну політику щодо встановлення цін на електроенергію і природний газ, тарифів на їх транспортування та постачання підприємствам і організаціям, які виробляють та надають житлово-комунальні послуги населенню.

Таким чином, двома вищезгаданими  профільними Законами України передбачене існування ДВОХ ОКРЕМИХ національних комісій: Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, та Національної комісії, що здійснює державне регулювання в сфері комунальних послуг.

Жодним Законом України не передбачена можливість створення та діяльності єдиної комісії, яка здійснює державне регулювання і у сфері енергетики, і у сфері комунальних послуг.

Зазначене вище дає підстави для обґрунтованого висновку, що Позивач нарахував Відповідачу до сплати вартість комунальних послуг згідно з тарифів, встановлених органом державної влади, існування якого не передбачено законами України, створення і наділення повноваженнями якого було здійснене всупереч Конституції України.

Крім того, вартість комунальних послуг, яку Позивач вимагає сплатити, нарахована ним в порушення п. 4 ч. 1 ст. 2 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги».

Не відмовляючись сплачувати вартість спожитих комунальних послуг взагалі, Боржник не погоджується з правомірністю нарахування вартості комунальних послуг у зазначеній вище сумі та вказаними Стягувачем тарифами. Таким чином, Боржник вважає, що між ним та Стягувачем існує спір про право останнього нараховувати та стягувати з Боржника вартість комунальних послуг за тарифами, встановленими НКРЕКП.

Відповідно до п. 2 ч. 8 ст. Ст. 1051 ЦПК України за результатами розгляду заяви про скасування судового наказу суд має право скасувати судовий наказ та роз’яснити, що заявлені Стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред’явлення позову.

На підставі вищевикладеного, керуючись п. 2 ч. 3 ст. 100, ст. 104, 105, п. 2 ч. 8 ст. 1051 Цивільного процесуального кодексу України,

Скасування судового наказу